ПРОСТОРАМИ ПЕДАГОГІЧНОЇ ФАНТАЗІЇ

    Чи варто вважати людей, що проживають на території нашої держави істинними українцями? Чи можемо ми називатися повноцінною нацією лише тоді, коли в нас у паспорті вказано: «українець»? Звісно, що ні. Ми – нація тільки тоді, коли шануємо свою культуру та традиції. Ми – держава лише тоді, коли дбаємо про непорушність та цілісність власних кордонів. Ми – українці тоді, коли піклуємось про розвиток рідної мови.

    Мову намагалися розтоптати, ніби якогось бридкого таргана; висмикнути та знищити вщент, наче непотрібний бур’ян. Вона пережила 134 заборони на своє існування: від 1720 року (російський цар Петро I заборонив друкувати книги українською мовою), далі 1775 рік (зруйновано Запорізьку Січ і закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях), наступний удар – 1862 рік (закрито українські недільні школи, заборонено видавати книжки українською мовою). Репресії щодо українства продовжено 1876 року (заборона друку нот українських пісень) та 1884 рік (закрито всі українські театри). Цього виявилось замало і вже 1908 року вся культурна й освітня діяльність в Україні визнана шкідливою, мов паразит на могутньому тілі Російської імперії. 1914, 1938, 1989 роки приносять «конаючій» мові нищівних ударів: ліквідація української преси, постанова про обов’язкове вивчення російської мови, яку згодом Радянський уряд закріпив в Україні як офіційну загальнодержавну мову. Мудра стратегія «старшого брата» виправдала себе, адже в першу чергу потрібно знищити мову, а без неї і зникне носій цієї мови. Адже, як говорила відома поетеса Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту! Спочатку їм відбирає мову!». Тож, чи маємо ми право сьогодні у XXI столітті відцуратися від своєї мови, яка, мов той давньоантичний Фенікс відродилася із попелу кількасотлітньої руйнації та лише розправляє свої могутні крила? Чи можемо нехтувати своєю нацією? Адже мова – це генетичний код нації, вона тече в жилах кожного українця з першого вимовленого слова та успадковується від батьків, дідів та прадідів. Українська мова унікальна. Вона багата на зменшувальні форми, на відміну від решти східнослов’янських мов іменник має кличний відмінок, тільки вона має слова та речення «перевертні»-паліндроми, нею можна складати акровірші та писати поезії, що починаються з однієї і тієї ж літери, лише вона може мати довжелезні, мов потяги, синонімічні ряди та й зрештою українська мова надзвичайно красива. Її красу визнають не лише українці, а й у всьому світі: на конкурсі наймилозвучніших мов у Парижі 1934 року зайняла третє місце після французької та перської.

    Володимир Івасюк говорив: «Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А, ми українці, вже з колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного». Тож варто бути націоналістом не для того, щоб зневажати інші народи, а тому, щоб захоплюватись своїм.

    Замало лише любити свою державу та шанувати її минуле, бажати бути українцем. Процес становлення будь-якої нації від неусвідомлюючої маси до єдиної незалежної гордої країни болісний та тернистий. Не кожен може нести на своїх плечах таку ношу. Як могутні титани, що на своїх кремезних плечах тримали увесь міфічний світ, так в історії України з’являлися такі постаті, що обрали для себе роль провідників у похмурому царстві гноблення українства. Хто ж були ці титани відродження української нації? Хто спромігся викрасти вогонь з Олімпу під носом грізного Зевса, щоб запалити світло у зневірених душах?

    Одним із цих велетів є звісно ж Тарас Шевченко. Він за 47 років свого життя встиг зробити більше, ніж звичайній людині не вдасться і за сто років. Саме його «Кобзар» продовжить справу його не менш відомого та знаного попередника – Івана Котляревського, який вважається зачинателем сучасної української літературної мови, яка вперше після довготривалого цькування засяяла щирою посмішкою в поемі «Енеїда». «Кобзар» продовжив діяння Котляревського, та, на відміну від насиченої гумором поеми, зазвучав тонко та пронизливо, зворушуючи найглибші почування кожного українці, та й не лише українця, бо відомий і за межами Європи. Виявляється, що українська мова – це зовсім не діалект російської, і нею можна розмовляти, та навіть більше: писати геніальні шедеври.

    Постать Шевченка виняткова для українського народу. Оскільки він є основоположником сучасної української літературної мови. Якщо середньостатистична людина має лексичний запас слів в обсязі від 2 до 10 тисяч слів, що Шевченківський лексикон налічує більше 20 тисяч слів. Мова Тараса була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир, маючи в основі народно розмовну лексику яскраво представлену на всіх рівнях: лексичному, фонетичному, морфологічному і синтаксичному. Він надав літературній мові внутрішньої естетичної упорядкованості.

    Саме йому встановили найбільше пам’ятників у всьому світі. За останніми підрахунками 1384 пам’ятників, на території України – 1256 та майже півтори сотні розмістилося у 35 країнах.

    Діяти, а не стояти осторонь, також обрала для себе ще одна знана українська месткиня – Леся Українка. Саме вона довела, що твори, написані українською мовою, можуть займати одну з найвищих позицій у світовій культурі та прославляти рідний край на міжнародному рівні. Її творчість насичена новими, до сих пір небаченими в традиційній українській літературі жанрами та нетиповими образами, джерела яких не вичерпувалися народною творчістю. Це і сюжети з Давнього Єгипту, і староєврейську історії, і європейське Середньовіччя. Нового звучання набула і тема національно-визвольної боротьби українського народу, вона знаменувала впевненість у перемозі.

    Завдяки Лесі Українці український народ прилучився до скарбів світової культури, маючи змогу ознайомитися із творчістю майстрів зарубіжної літератури: Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Гомера, Данте, Вільяма Шекспіра. Вона дбала не тільки про здобутки світових класиків, а й про збереження автентичних зразків українського фольклору, адже була найбільшим збирачем українського фольклору: знала близько 500 народних пісень.

    В цьому ряді найкоштовніших діамантів України не можна оминути увагою і діяльність Івана Франка, що переймався долею українців та прагнув допомогти їм створити самостійну державу. Цей поет і мислитель зробив величезний внесок у культуру та літературу українців. Саме Франкові належить ініціатива широкого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини». Він писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів». Талант Франка вражаючий. Часом здається, що він ніколи не спав, боявся чогось не написати. А як ще пояснити те, що в останній рік свого життя він творить 232 поетичні переклади та переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків. Весь його доробок налічує 50 томів, та й сотня людей за кілька десятиліть не здатна скільки написати.

    До світочів, які несуть українізацію, можна віднести не лише ці імена. Починаючи від часів Київської Русі: постать Ярослава Мудрого, який приділяв увагу внутрішньому устрою держави, засновував монастирі, будував храми та собори, розбудовував столицю, створив школу і бібліотеку при Софіївському соборі. В сучасній Україні навіть встановлено високу державну нагороду – Орден князя Ярослава Мудрого для нагородження громадян за видатні особисті заслуги перед українською державою в галузі державного будівництва, зміцнення міжнародного авторитету України, розвитку економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, охорони здоров’я, за благодійну, гуманістичну та громадську діяльність. 37 років правління Ярослава Мудрого заклали міцні підвалини розвитку традицій державотворення на українських землях.

    Продовжуючи добою козаччини: Богдан Хмельницький, що не словом, а гетьманською булавою боровся за визволення українського народу з-під гніту сусідніх держав. Саме з нього потрібно брати приклад нинішнім керманичам України.

   Ще одним видатним гетьманом, який опікувався ідеєю державотворення був Іван Мазепа, що пробув на цій посаді найдовше серед усіх гетьманів – 22 роки. Цей термін говорить лише про те, наскільки його поважали та цінували козаки. В народі кажуть: «Від Богдана до Івана не було гетьмана».

    Цей ряд можна продовжити іменем Пилипа Орлика, самовідданого патріота, який уклав першу у світі декларацію прав людини: «Конституція прав і свобод Запорізького Війська», що стала маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом. Саме вона є прототипом багатьох європейський конституцій.

    Ще одним фундатором нашої держави є Михайло Грушевський. Він створив цілісну концепцію українського історичного процесу, який увібрав у себе кращі здобутки сучасної української науки. Був твердо переконаний, що основою нової української державності є демократія та закон.

    Завершуючи сучасністю: Ліна Костенко – цариця унікальної самобутньої поезії та  Марія Матіос – королева серед бездоганної витонченої прози. Цей ряд імен можна ще довго поповнювати іменами видатних діячів. Яких сміливо можна назвати будівничими української нації, що заклали міцний фундамент нашої держави. Кожен із них обирав для себе різні інструменти: хтось «на сторожі поставив слово», а хтось брав до рук шаблю, але мета була єдина: побачити свою країну вільною та незалежною, гордою, непохитною та успішною.  Хіба ж ми цього не варті?