Сайт вчителя української мови та літератури, зарубіжної літератури - Шитель Аліни Володимирівни
Моя творчість
Диптих "Ми - українці..."
Мандрівка рідним краєм
А я іду заквітчана,
Волошками увінчана,
У неба край задивлена,
Босоніж по стежиночці
Простую серед трав.
Колоссячко замріяне
На сонці по стерниночці
Іскриться й виграва.
А маківки сполохано
Палахкотять закохано
У рідний край, задимлений
Туманами невтомними,
Тріпочуть та шепочуться
До соняхів все горнуться.
А панни жовтобокі ті
Рясніють золотом на самій видноті.
Я українська дівчина
Усе іду заквітчана,
Волошками увінчана
Між соняхів із маками
Простую серед трав.
Ми – українці лиш тоді…
Ми – українці лиш тоді,
Коли ми рідний край шануємо,
Та землі щедрії свої
Від воріженьків захищаємо,
Й те, хто ми насправді є,
Ми ні на мить не забуваємо.
Ми – нація лише тоді,
Коли своє минуле поважаємо,
Коли усім своїм єством
Її здобутки почитаємо,
А як опиниться в біді,
То з легкістю усе ми подолаємо.
Бо ми – держава лиш тоді,
Коли про українську мову дбаємо,
Коли традиції свої
В оселі рідній зберігаємо,
Коли незгоди всі її
Ми серцем щирим відчуваємо.
Бо наша країна завжди суперова,
Вона ексклюзивна і просто фірмова,
Шалена, вражаюча, часом казкова,
Неперевершена та загадкова,
Бо українці – то справжня родина,
Душею та покликом завжди ЄДИНІ!
Як важко вірити в дива
Як важко вірити в дива
У нашім дріб’язковім світі,
Де кожне слово ожива
Вогнем надії в душах світлих.
Все тяжче вірить в чудеса,
Що нудяться планетой в бідній свитці,
Де віра в подвиг ледь жива,
Й шляхетні вчинки вже не модні.
Де добрим бути надто складно,
Де лицарство вже кануло у небуття,
Й цинізм – то вже життєва норма,
А безкорисливість лиш викликає співчуття.
Я все ще вірю у дива,
Можливо, моя певність –
Лиш марна боротьба із вітряками…
Та чудернацьке сяйво,
Що мигтить мені роками,
Щоразу серце й душу зігріва.
Верхи на Пегасі
Як часто виділось мені
В дитячих спогадах безжурних,
Щоб на крилатому коні
Гайнути аж під самі зорі.
З Пегасом тим помандрувати
Безмежним простором казковим,
В країні Оз погостювать,
Та в замку, що сам по собі бродить.
В краях міфічних побувать,
Приміряти на себе роль богині,
Поцупить стріли в Купідона
Та ними в когось пошпулять
З Олімпу славного – його самісінькой вершини.
А потім, сівши на хмаринці,
Подриготіти ніжками грайливо.
Сніжки ліпити з водяних краплинок
Та ними в сонечко поцілити мрійливе.
Чумацький шлях весь облітати,
Гайнути згодом в Космос неозорий.
Місячним полем поблукати…
Та наостанок – світанок там зустріть бадьорий,
А потім, в мигтінні інших мрій витати.
Сірі люди
І день сьогодні як завжди:
Весь сумовито-сірий день,
Зі згірклим присмаком біди.
І все сьогодні як завжди:
Похмуре сонце, я хмурна,
Похмурі сновигають люди,
І хмурість ця їм до лиця,
Немов усмішок вже не буде.
Так кожен день,
Все як завжди:
Усі ці сіро-сірі люди,
І сірість ця їм до лиця,
Бо Сірість тут панує всюди –
Сіро в думках, сіро в очах,
І навіть серце б’ється сіро…
І так ця сірість до лиця
Цим сірувато-сірим людям,
І я боюсь, одного дня,
Що з ними посірію й я,
І жодних див уже не буде.
Казочка про Слова-ошуканці
Одного раз в нашім дивнім світі
Десь зникли зовсім всі слова:
Грізні й веселі, підлі й сумовиті.
Сховались від людей, і жодної розмови
Відтоді не луна: ні на околиці, ні в полі…
Ні навіть в лісі, чи діброві.
Запанувала скрізь суцільна німота.
Так тихо навкруги, й лиш зімкнені уста
Нагадують про пустотливу змову ошуканців,
Що вирішили людство покарать:
За грішні балачки та неправдиву мову
Їх мимовільних бранців.
Відмовились Слова служити всім народам,
Бо вже давно вони не мають:
Ні ваги, ні честі, ні відваги…
Ні жодної винагороди
За віддану й сумлінну працю.
За те й отримали осудливу зневагу
Від дріб’язкових та бездушних нечестивців.
І залишилось всім згадать давнє минуле,
Коли промовить може все: і погляди, і вчинки…
І кожен жест, і міміка говорять зворушливо та чуло,
І слово жодне не майне у цій спокусливій картинці.
Осяйна осінь
Золотокоса, простоволоса
Прийшла до нас в гості
Запашна осінь.
Вся в рясноцвітті,
Мов в оксамиті,
Ходить погірдо, мов королівна.
Осяйна панна, зваба чарівна,
Мило воркоче
В шатах осінніх.
Ніжні перлинки,
Всі в павутинках,
То осінь сипле свої намистинки.
Ранки туманні,
Сизі блакиті,
Смутна царівна в нас на гостинах.
Зимова казка
Засніжила, засипала, закрутила зима.
Снігом щедрим лапатим увесь світ замела.
І хрусткою скоринкою притрусила щосил,
І рипить під ногами білий-білий настил.
Казка дивна зимова завітала сюди.
Огляда володіння: радо всій дітворі.
На пухкеньких перинах граються залюбки
Ліплять різні скульптури та шпуляють сніжки.
Устелила дороги, всіяла стежечки.
Одягла шати пишні на долини й річки.
Закувала льодами всі моря а річки.
Срібним інеєм вкрила віття та гілочки.
Розмальовує вікна, в шибки грізно позира,
Ця владарка північна всі подвір’я засипа.
Крижаная королівна сніжне стелить покривало.
Насилає скрізь морози й погляда на світ зухвало.
Ода Каві!
З тобою вранці прокидаюсь,
З тобою, люба, засинаю,
Тобі одній співаю оди,
Бо ліпша ти любої нагороди.
Думки про тебе зігрівають,
Вночі і вдень не полишають,
І навіть сни зі смаком кави!
Моя бажанна панно, величава!
І аромат твій неповторний
Миліш за всі скарби коштовні.
І так п’янить мене та манить,
Усі чуття мої дурманить.
Напій богів, згуба солодка –
Втішає кожну мить коротку.
Царівна горда й екзотична,
Без неї світ би був трагічним.
Балада про чаклунку
У лісі темнім, у лісі древнім
Чаклунка зілля молотила,
Мене тим варивом непевним,
Служниця Сонця приворожила.
Тепер я каюсь, тепер я маюсь,
Відьма думки мої згубила,
Її одну я проклинаю,
Мене вона заворожила.
У гаю пишнім, у раю грішнім
Воркоче мила заклинання,
І я лечу, зіллям окрилений:
Бо чую любої зітхання…
Я до тебе прийду на схід сонця
Я до тебе прийду на схід сонця,
Зачаклую ці очі ясні.
Принесу тиху бурю у твоє віконце,
Й не полишу тебе навіть в сні.
Я навію на тебе світанок,
Причарую для тебе зорю,
І як тільки-но згасне мій ранок,
Подарую жаринку вогню.
Я до тебе прийду на схід сонця
І віддам свого серця грозу,
І натомість, мій милий, благаю:
Не лишай мене більше одну.
Як можна мене не любити?!
Якщо хочеш, можеш кричати.
Якщо хочеш, можеш любити,
Але все у нас буде добре,
Бо як можна без мене жити!?
Можеш що хвильки мене ревнувати,
Щосекунди на мене сердитись,
Але все у нас буде добре:
Бо як можна зі мной не миритись!?
Хоч щодня можеш з мене сміятись,
Щогодини на мене дивитись,
Але все у нас буде чудово:
Бо як можна мене не любити!?
Так, ніби…
Так, ніби нічого не було між нами.
Так, ніби з тобою зовсім незнайомі.
Так, ніби просто грались почуттями,
І сказані слова всі зовсім невагомі.
Так, ніби не дивились в очі палко й ніжно.
І не любили ніби, так шалено, до нестями.
І поглядами не впирались осоружно.
Так, ніби ми блукаєм різними світами.
Так, ніби мур міцний звели між нами:
Із гордості, пихи й образ взаємних.
І душі сповнені, спізніло, каяттями,
Та шкодувань таємних та нікчемних.
І звичні зустрічі стали лише відлунням,
Солодкі сни в твоїх обіймах до світанку,
Розмови до півночі та п’янкі цілунки…
Та ми все збавляємось в ображену мовчанку.
Я очима тебе прокляла
Від сьогодні між нами війна.
Погляд мій, відтепер, лиш ворожий.
Я очима тебе прокляла –
А ти нищиш мою оборону.
Я тобою так підло ошукана –
А так вірила кожному слову,
І хоч буду в кайдани закутая –
Усі битви зарані вже програні.
Все дарма, і нема вороття:
Бо спалили навік всі кордони,
І, здавалось, наші щирі чуття
Розлетілись, мов будинок картковий.
Є люди глибокі – мов море…
Є люди глибокі – мов море,
Що не дістанешся і дна,
Те море настільки широке й просторе,
Що світ весь майже огорта.
Бувають люди дрібні – мов калюжі,
А є гнилі – мов болото,
Бувають часом примхливі – мов ружі,
А є й ті, що у вічній скорботі.
Бувають люди високі – мов гори,
А є духмяні – мов квіти,
Бувають сухі та черстві – мов пустелі,
Є люди різні: зухвалі, лукаві, привітні…
Бувають справжнісінькі урагани,
А є й ворожі – мов скелі,
Буває тримають в собі океани,
А часом люди – різнобарвні акварелі.
Бувають люди – бурхливі вулкани,
А є випадкові перехожі,
А хтось все життя носить кайдани,
Бувають такі, що завжди на сторожі…
Є люди різні: яскраві, відверті, й ледь помітні…
Я люблю
Я люблю, коли сонечко світить
Й веселково весь світ осява.
Я люблю, як всміхаються квіти
Й розкошує п’янка весна.
Я люблю кави запах духмяний,
Що бадьорить мене й зігріва.
Зустрічати світанки вогняні,
Споглядать як край неба пала.
Плескіт хвиль люблю неслухняний,
Думки мережить пів ночі без сна,
Бродить босоніж між рос сріблястих,
Й у Книгу пірнать аж до дна.
Я світ люблю казково фарбувати,
Примхливих муз ловити за хвоста,
Кожній хвилинці – безмежно дивуватись,
Й творить натхненно такі буденні чудеса!